
До кінця життя я буду бажати смерті всім тим нелюдям, які прийшли на українську землю у 2014 та 2022 роках. Всім, хто підтримував їх. Всім, хто мешкає на території фашистської країни. Та всім, хто з 2014 року отримав фашистський паспорт. Я, мої діти, діти моїх дітей, і всі мої нащадки будуть робити все можливе, щоб цей так званий народ гнив та помирав роками та віками. Так було, так є і так буде завжди. Цей текст для моїх нащадків. Пам’ятайте, що немає у світі більшої фашитської скотини та ворога для України і світу, ніж “росіянин”. Немає “хороших руських” – є мертві руські. Добрий росіянин – мертвий росіянин. І це закон.
Раніше мені здавалось, що у світі є не тільки біле та чорне, а й сіре. Коли ти не хочеш визнавати свою слабкість чи просто тобі облом розібратись у чомусь – ти обираєш сіре. Сіре – це поміж чорним та білим і з цього кольору ти завжди можеш обрати те, що тобі зручніше. В любий винятковий момент, в момент слабкості чи загострення ти просто перетворюєшся з “сірого” на “білий” чи “чорний”.
Наприклад. Йде у твоїй країні війна. Йде вісім років. А ти не можеш зізнатися собі, чи заважає вона тобі, чи можна жити і з нею. Просто перебуваєш увесь цей час у сірій масі. Так, ти переймаєшся з того, що там відбувається, читаєш новини, донатиш на ЗСУ, розумієш, що коїться і хто в тому винен, але тобі не вистачає сміливості сказати на це “Чорне”.
І ось настає день, коли все у твоєму житті розподіляється на “чорне” та “біле”. “Чорне” – це зазвичай те, що раніше викликало багато питань у твоїй голові. Це люди, які начебто тобі були дорогі, але ти завжди у них сумнівався. Це речі, які вже декілька років висять у тебе в шкафу і ти ніяк не можеш наважитися їх викинути. Це справи, які ти постійно переносиш через невідомі причини.
А “біле” – це твій внутрішній стан. Твій стержень. Це те, що тобі дійсно дороге. Це люди, які тебе ніколи не підводили. Це пара найзручніших кросівок, які ти вдягаєш не тому, що вони модні, а тому що в них просто зручно втікати від ворога (якщо доведеться це робити). Біле – це книга про справжню історію України, яку ти ніяк не міг взяти на озброєння. Це твої рідні, які і є тією історією твоєї рідної землі.
Настає день, коли ти озираєшся назад і кажеш собі – Можливо я ніколи вже не побачу “білого”. А з ним було так кайфово і так комфортно. Але сірого в моєму житті більше ніколи не буде. Як і “чорного”, якого ми позбудемось спільними зусиллями.
***
16-го липня 2021 року я, прямуючи з Запоріжжя, десь по обіді стояв на блокпосту перед в’їздом до Маріуполя. Кондиціонер у авто зламався, було дуже спекотно і військовий попросив мене звернути у “карман” та пройти процедуру реєстрації для тих, хто в’їжджає у місто на автомобільних номерах з іншої області.
Мене це трохи здивувало, бо з 2014 року я два рази був у Маріуполі і мене про таке ще ніхто не просив. Але саме тоді я відчув, що війна стала на декілька сотень кілометрів ближче до мене. Коли сидиш собі спокійно у Києві чи Львові цього не відчуваєш. Ти не чуєш вибухів, не бачиш людей у військовій формі, танків, не відчуваєш над своєю головою літаків – все те, чим нагородила нас так звана росія у 2014 році.
Я надав документи про відрядження, заповнив анкету та й поїхав собі далі.
Маріуполь ніколи не вабив мене чимось особливим. Вперше я сюди навідався ще у далекому 2009 році під час проведення юнацького чемпіонату Європи з футболу (який наша збірна на чолі з Юрієм Калитвинцевим впевнено виграла, обігравши у фіналі збірну Англії). Це було затяжне і спекотне літо, коли ти особливо нікуди не поспішаєш і насолоджуєшся новими місцями, знайомствами та тишою навколо. Того літа мені навіть вдалося побувати десь на центральному пляжі Маріуполя, де впродовж всього часу відпочинку якийсь п’яний дядько діставав відпочиваючих людей (точно якийсь заблукавший “хороший расєянін”), а мені від усієї душі хотілося зарядтити йому у єбало.
Для мене це місто завжди було містом заводів, робочих та робочої сили. Місто, яке має глибоку радянську спадщину, як зовні, так і всередині. Але, як і у Донецьку, кого б я не зустрічав і з ким би не мав контакту у Маріуполі, я відчував себе як на Батьківщині. Люди з патріотичними настроями та тверезими поглядами на життя. Люди, налаштовані на побудову сильної країни і люди, зацікавлені в тому, щоб розвивати свою країну.
В Маріуполі я був недовго. Одна зустріч, інша і ось я вже прямую на виїзд з міста для того, щоб на вихідних відвідати і відпочити у сусідньому Бердянську. Знову блокпост і на цей раз мене зустрічає кремезний чолов’яга років 45 з автоматом у руках.
– Куди їдемо?
– До Бердянську, – з невпевненою паузою і тихим голосом відповідаю я.
– Документи, будь ласка.
Я дістав паспорт з підлокотника і віддав військовому. А у той самий час почав розглядати все, що знаходиться навколо мене. Це була майже рівнина з буквально парою дерев на декілька квадратних кілометрів. Наче на якийсь момент опинився на якійсь військовій базі, яка готується до найгіршого розвитку подій.
На вулиці біля 30 градусів спеки і декілька військових в повному обмундируванні пильно спостерігають за порядком на своїй землі. Пам’ятаю, як у той момент подумав – Це напевно одне з найнебезпечніших місць, де я бував до цього в Україні.
Привідкривши трохи вікно біля водійського сидіння, щоб повітря купошило моє волосся, я натиснув на газ і під вечірню музику пірнув у подорож до курорту Бердянськ, навіть не подумавши у той момент, що це може бути моєю останньою зустріччю з мирним і спокійним містом Маріуполь, який за більше місяця війни зрівняють із землею рашисти та кадировці.
***
Бердянськ – особливе місто на мапі України. Влітку 2021 мені було незрозуміло, кого в ньому більше – комарів чи людей. Після окупації фашистами українського Криму у 2014 році багато відпочиваючих вимушені були відмовитись від Алушти, Ялти, Севастополю та інших локацій, частіше почав обирати у тому числі і Бердянськ.

Зазвичай сюди їхали саме люди з Донецької, Запорізької та Луганської області. І тут дійсно атмосферно і по-своєму мило. Невеличкий центр з парком, купа закладів, в одному з яких подають смачні реберця, але не дозволяють одному довго сидіти за столиком для чотирьох осіб. Тут тобі і море і Бердянська коса, де можна орендувати лежак із парасолькою та увесь день насолоджуватись читанням Сергія Довлатова (напевно єдиного адекватного радянського письменника, що висміював владу) та відчути на собі “смачний” укус медузи (саме той момент, коли ти вважаєш себе найрозумнішим, побачивши, що ніхто не купається у морі, користуєшся можливістю, пірнаєш з радості у хвилі, а винирюєш з медузою на голові).

Від Маріуполя до Бердянську лише 80 км, але тут ти відчуваєш себе зовсім інакше. Наче опиняєшся у якомусь апендиксі місцевого відлуння, де до тебе ніколи не добереться ані війна, ані тривожні настрої… Як виявилося, і такий райський куточок можна зруйнувати, якщо у тебе не вистачає клепок у голові.
***
Зараз я постійно думаю про те, чи зможу повернутися коли-небудь у місця та міста, які стали такими рідними для мене – Донецьк, Севастополь, Алушту, Гурзуф, Балаклаву, Маріуполь, той самий Бердянськ… Хочу зробити це ще за життя. Одягнути вишиванку, пройтись широкими проспектами, повечеряти під шум прибою смачної морської їжі, сходити на матч збірної України на Донбас-Арені, поспівати під мотиви The Hardkiss на Mariupol Fest та тішитися з того, що у світі вже не існує ані росії, а ні росіян.
Публікую текст майже за півроку з початку війни. Вчора (5 серпня 2022) зустрівся з друзями. Почали обговорювати тему того, хто що робив під час початку великої війни, де був і як зустрів її. Напевно стільки подій, як на початку війни, у мене не було за все життя. Багато з того вже не памятаю. Але поки є спогади та сили треба написати про це текст. Тому наступний текст очікуйте саме про те, як і де я зустрів війну, як вона увійшла в моє життя та в життя моїх рідних і близьких.